Роль фізичної активності в індивідуальному розвитку людини та у підтримці високої загальної і професійної працездатності

Роль фізичної активності в індивідуальному  розвитку людини  та у підтримці високої загальної і професійної працездатності

       У преамбулі до Статуту Всесвітньоїорганізації охорони здоров'я сказано, що "володіння найвищим досяжним рівнем здоров'я є одним з основних прав кожної людини без розходження раси, релігії, політичних переконань, економічного і соціального стану". В.П. Скарбників
[1975] визначив "здоров'я" людини як "процес збереження і розвитку психічних і фізіологічних функцій, оптимальної працездатності і соціальної активності при максимальній тривалості життя".

       Таке розуміння допускає тісний зв'язок між здоров'ям і резервними можливостями організму, між здоров'ям та здатністю організму чинити опір патогенним факторам [Виру А.А.,1988]. Таким чином, здоров'я людини визначається не тільки моментальним станом функцій, але і здатністю організму пристосовуватися до умов середовища, що змінюється, [Карпман В.А.,1988]. 

         Здоров'я багато в чому визначено генетично, але в дуже значному ступені залежить також і від умов, в яких проживає людина [Виру А.А.,1988] від впливу середовища, що змушують гени людини реалізовуватися у відповідний фенотип [Аршавский И.А.,1982]. Істотну роль у цьому процесі, паралельно з іншими факторами середовища, грає рухова активність [Аршавский И.А.,1982;Муравов И.В.,1989; Меерсон Ф.З.,1988].

         Позитивний вплив м'язових навантажень реалізується головним чином через удосконалювання в організмі механізмів адаптації, пристосування до умов середовища, яки постійно змінюються [Виру А.А.,1988]. Фізичні навантаження роблять стресорний вплив, змушуючи різні органи і системи пристосовуватися до умов середовища.  У відповідь на подразник в організмі формується функціональна система, що відповідає за адаптацію до цього фактора [Анохін П.К.,1975].

         Систематичні повторні впливи того самого фактора, через функцію сформованої системи будуть постійно активувати генетичний апарат кліток, викликаючи синтез нуклеїнових кислот та білків у тих клітинних структурах, що лімітують функцію домінуючої системи. Це викликає формування системного структурного «сліду», що підсилює стійкість системи до даного подразника, і тим самим утворить основу довгострокової адаптації організму до цього виду впливів [Матвєєв Л.П., Меерсон Ф.З.,1984;Мотылянская Р.Е.,1990].

Саме ці накопичувальні структурні перетворення в системі, що відповідає за адаптацію до м'язових навантажень, і лежать в основі не тільки збільшення стійкості організму до великих по обсягу й інтенсивності фізичних навантажень, але й у підвищенні резистентності до дії інших факторів навколишнього середовища і захворювань, будучи тим самим основою оздоровчого впливу фізичної активності.

         Поряд з оздоровчим впливом рухової активності, слід зазначити і її значну роль у формуванні і розвитку організму людини. И.А. Аршавский [1982] вважає, що в прямій залежності від особливостей функціонування і розвитку кісткових м'язів, а значить і від обсягу й інтенсивності фізичної активності, знаходяться розвиток нервової системи, рівень діяльності вегетативної системи різних органів (подиху, кровообігу, виділення і навіть травлення) та особливості утворення фенотипічних рис соматотипів. Саме рухова активність є "навряд чи не основним фактором у декодуванні так званої програми індивідуального розвитку за посередництвом нейрогуморальних і гормональних впливів, що діють у якості "ефекторів" на гени-регулятори в системах ДНК різних соматичних кліток."

         Але основною умовою позитивного впливу фізичних навантажень є адекватність цих впливів можливостям організму людини, тобто інтенсивність і тривалість впливів повинні відповідати гено-фенотипічним властивостям організму на даний момент.

         Інакше виникне надмірна напруга в системі, що відповідає за адаптацію, в даному випадку, до фізичних навантажень, чи внаслідок негативного перехресного ефекту в інших органах і системах, що не беруть участь в адаптації, що може стати причиною появи різних патологічних змін [Яковлев Н.Н.,1984].

            Потреба організму в русі індивідуальна і залежить від багатьох факторів: віку, статі, рівня фізичної підготовленості, способу життя, умов праці і побуту, географічних та кліматичних умов і т.д. Мінімальний, оптимальний і максимальний рівень рухової активності значною мірою обумовлений генетичним фактором [Пирогова Е.А,1989; Иващенко Л.Я.,Страпко Н.П.,1988].

         Цей індивідуальний діапазон рівня рухової активності необхідний людині для нормального розвитку і функціонування організму, для збереження здоров'я. Е.А. Пирогова із соавт. [1989] дають наступне визначення рівня рухової активності:

- мінімальний рівень дозволяє підтримувати нормальний функціональний стан організму;

- при оптимальному досягається найбільш високий рівень функціональних можливостей і життєдіяльності організму;

- максимальні границі визначають надмірні навантаження, що можуть призвести до перевтоми, перетренування, різкого зниження працездатності.

         У сучасному суспільстві продукти цивілізації; механізація праці, розвиток транспортних засобів, поліпшення житлових умов та ін., крім свого позитивного впливу в значній мірі знизили рівень взаємодії людини із середовищем, відгородивши його від різних не тільки надмірних, патологічних впливів, що приводять до перенапруги адаптації, але й від позитивних, фізіологічних стресорів, що сприяли підвищенню адаптивних можливостей, високому рівню розвитку усіх функцій організму[Аршавский И.А.,1982; Гаркави Л.Х. зi спiвавт., 1990]. Усе це призвело до зниження резистентності організму, порушенню саморегуляції органів та систем, і рівень впливів середовища, що раніше був адекватним можливостям організму, став причиною виникнення різних патологій.

         На фоні стрімкого прогресу цивілізації все більше і більше розвивався дефіцит рухової активності людей в різних країнах [Муравов И.В. , 1989; Мотылянская Р.Е., 1990]. Дія гипокінезії, що ушкоджує, на здоров'я людини доведено багатьма дослідниками [Добромислова О.П.,1983; Коваленко Е.А., 1980].

         Дуже значна роль гипокінезії, як фактора ризику в розвитку сердцево-судинних захворювань, смертність від яких в економічно розвинутих країнах з початку ХХ століття збільшилася в 5-6 разів [Wold Helth Statistiks,1985].Однак у зв'язку з поліпшенням медичного обслуговування (більш якісна і рання діагностика; кращим медичним забезпеченням, підвищенням якості медичних препаратів і т.д.) і проведенням загальнонаціональних оздоровчих програм (зміна способу життя з метою зниження факторів ризику) у ряді ведучих світових держав після піку в середині 60-х років, смертність від хвороб системи кровообігу почала знижуватися [Амосов Н.М.,1989; Купер К., 1989] і в середині 80-х років у порівнянні з піком знизилася: у Японії - майже на. 40% (займається оздоровчим тренуванням 80% дорослого населення), у США і Канаді на 28% (займається оздоровчим тренуванням відповідно 70% і 65% дорослого населення) [Wold Helth Statistiks,1985 ], а до 90-го року в США падіння смертності від захворювань серцево-судинної системи склало більш ніж 50% [Уилмор Д.Х., 1997].

            До кінця 80-х років ХХ століття питання про зв'язок рухової активності з ризиком виникнення  коронарної хвороби серця залишалось відкритим [Пирогова Е.А.,1989], хоча епідеміологічні спостереження в цьому напрямку велися з 50-х років прошлого сторіччя [Morris J.N.,1980].

         Перші дослідження в основному стосувалися винятково професійної діяльності, і тільки в 70-і роки ХХ століття вчені звернули увагу на фізичну активність у вільний час [Blair S.N.,1989; Morris J.N.,1980]. У середині 80-х років Пауелл із колегами з центра контролю за захворюваннями в Атланті провели ретельний і великий аналіз всіх епідеміологічних досліджень, присвячених проблемі фізичної бездіяльності і коронарної хвороби серця, вони встановили, що ризик розвитку коронарної хвороби серця в малорухомих людей у два рази вище, ніж у більш фізично активних. Крім цього, вони знайшли, що відносний ризик, обумовлений малорухомим способом життя, відповідає ризику, обумовленому трьома іншими основними факторами ризику (паління, підвищений артеріальний тиск та підвищений рівень холестерину в крові) розвитку коронарної хвороби серця [Powell K.E.,1987]. В результаті у 1992 році Американська асоціація по вивченню захворювань серця оголосила гипокінезію головним фактором ризику виникнення коронарної хвороби серця [Уилмор Д.Х.,1997].

         Крім цього, дослідження 80-90-х років встановили, що інтенсивність рухової активності, зв'язана з профілактикою виникнення і розвитку коронарної хвороби серця, необов'язково повинна бути високою і сприяти розвитку аеробних можливостей. Фізична активність при  ходьбі чи садівництві значно знижують ризик виникнення цього захворювання [Blair S.N.,1989; Leon A.S.,1991].

         Також існують дані, що фізична активність, спрямована на підвищення загальної витривалості й адекватна можливостям організму, сприяє зниженню як діастолічного, так і систолічного тиску крові приблизно на 10 мм рт. ст. у людей із середнім ступенем первинної артеріальної гіпертензії [Hagberg J.M.,1990; Tipton C.M., 1991]. В той же час позитивної дії фізичних навантажень на людей зі значним ступенем гіпертензії практично не спостерігалося. Зв'язок рухової активності зі ступенем ризику виникнення гіпертензивних станів підтверджується так само деякими епідеміологічними дослідженнями, проведеними в США в 70-80-х роках [Blair S.N., 1989; Kopper K.H.,1976].

         Поряд зі сприятливим впливом рухової активності на стан серцево-судинної системи ряд дослідників відзначає позитивну роль фізичних навантажень у профілактиці і лікуванні діабету [Jvy J.L.,1987; Vitung A.,1988], ожиріння [Pavlou K.N., 1985; Zuti W.B.,1976], захворювань опорно-рухового апарату [Доленко Ф.Л., 1990; Епифанов В.А., 1987], підвищенні можливостей імунної системи. Дослідження на тваринах свідчать про підвищення під впливом фізичного тренування резистентності організму до виникнення і розвитку злоякісних новотворів, до дії холоду, жари, різних хімічних речовин, прискорення, радіації [Гаркави Л.Х. зi спiвав.,1990 ].

         У зв'язку з розвитком дефіциту руху у побуті і на виробництві, у людини виникла, необхідність використовувати вільний час для систематичної мотивованої рухової активності, спрямованої на фізичну досконалість. Основним компонентом такої діяльності є фізичні вправи.

            У різні вікові періоди заняття фізичними вправами переслідують різні цілі. У молодому віці вони повинні бути спрямовані на вдосконалювання фізичної підготовленості, фізичного розвитку та фізичної працездатності, забезпечення готовності до трудової діяльності, профілактики захворювань, що можуть розвитися в більш старшому віці. У середньому віці фізичні вправи використовуються в першу чергу для зміцнення здоров'я та профілактики захворювань, підвищення загальної та професійної працездатності, попередження передчасного старіння. У похилому віці їх застосовують для збереження здоров'я й активного довголіття, уповільнення інволюційних процесів, попередження прогресування хронічних захворювань і можливих ускладнень [Пирогова Е.А.,1989] .

         Фізичні вправи можна розглядати як засіб для керування визначеними функціями організму людини [Хутлев Т.В., 1991]. Застосування фізичних вправ за умови обліку специфіки їхньої регуляторно-трофічної дії та гено-фенотипічних властивостей організму, створює перспективу для максимальної оптимізації процесу керування морфо-функціональним станом людини, тобто дає можливість одержати найбільший  позитивний ефект від фізичного тренування.